Герої не вмирають! У Маньківській громаді попрощалися з загиблим на війні Героєм КРИВОШИЄЮ Станіславом Дмитровичем
Сьогодні минає 1117-ий день війни від початку повномасштабного вторгнення, яке розпочала армія російської федерації проти України. Війна, з якою загарбницька росія прийшла на територію України, забирає життя як цивільного населення так і найкращих наших воїнів, які боронили свою рідну землю від лихого ворога, який приніс розруху, смерть, нечуване горе і сльози в усі куточки нашої багатостраждальної неньки України.
Нав’язана фашистським, путінським режимом, а також освячена та схвалена московським патріархом Кирилом на братовбиство, війна забрала вже тисячі життів українців, які були кращим цвітом нації.
Чорний ворон смерті знову приніс трагічну звістку у нашу Маньківську громаду, викарбувавши ім’я ще одного Героя у скорботній Книзі болю.
Сьогодні, схиливши голови у скорботі, мешканці Маньківської громади проводжають в останню путь свого земляка, жителя Маньківської громади – Кривошия Станіслава Дмитровича, який навіки додому повернувся «на щиті».
З сумом повідомляю, що 11 березня 2025 року отримав тяжке поранення не сумісне з життям. 13 березня 2025 року о 12:30 перестало битися серце.
Кривошия Станіслав Дмитрович народився 20 жовтня 1970 р. в с. Кищенці в селянській сім’ї. Навчався в Кищенецькій школі, закінчив 10 класів. Потім вступив в Лубенський лісний технікум, який закінчив 1992 р. Відразу пішов працювати на Нижній склад станції Поташ. І весь час пропрацював у Маньківському лісничестві, на посаді майстра лісу.
Мав люблячих батьків Олену Василівну та Дмитра Спиридоновича.
Мав двох братів Валерія та Віктора.
Був одружений на Кривошиї Тетяні Юріївні з 1992 р. і мав двох синів Валерія і Віктора.
У 2014 році пішов добровольцем в АТО, де служив у 128 бригаді в м. Дебальцево.
У 2022 році з 24 лютого знову пішов на війну у складі 30 бригади. У вересні 2022 року був поранений і мав контузію. Після поранення знову повертається до своїх побратимів. З 11 листопада 2024 року був на нулі, протягом 4 місяців не виходив на зв’язок, лише по рації передавав що живий. 11 березня тяжке поранення не сумісне з життям. 13 березня 2025 року о 12:30 перестало битися серце.
Шановні рідні, знайомі та присутні. Від імені усієї громади, виконавчого комітету та депутатського корпусу, побратимів та особисто від себе висловлюю щирі співчуття:
- батькові – Дмитру Спиридоновичу;
- матері – Олені Василівні;
- дружині – Тетяні Юріївні;
- синам – Валерію та Віктору;
- братам – Валерію Дмитровичу та Віктору Дмитровичу
- рідним та близьким Героя.
Шановна Олена Василівна (мати), Дмитро Спиридонович (батько), Тетяна Юріївна (дружина), сини – Валерій та Віктор, брати – Валерій та Віктор, рідні та близькі Героя від усієї громади висловлюємо Вам щирі співчуття.
Уся Маньківська громада розділяє страшний біль і невимовне горе, котре пронизує душі рідних і близьких, висловлює щирі слова співчуття родині… Нехай Господь прийме його у свої обійми, подарує вічний спокій зраненій молодій душі та полегшить гіркоту утрати дорогої та рідної людини, нашого Захисника.
Біль від втрати чоловіка, батька, сина, брата не заживе ніколи. Але нехай Вас підтримує думка про те, що Станіслав віддав своє життя за рідну Україну, за свій народ, за кожного з нас і загинув, як справжній воїн, як справжній Герой на полі бою.
Спи спокійно, Солдате. Добрий, світлий спомин про хороброго, щирого патріота і захисника назавжди закарбується священною пам’яттю в серці кожного, хто його любив, шанував, знав.
Схиляємо голови і пам’ятаймо всіх, хто віддав життя за рідну землю, соборну та незалежну Україну.
Нехай душа загиблого Станіслава знайде вічний спокій.
Герої не вмирають, їх пам’ятають вічно.
Вічна пам’ять і слава солдату Станіславу.
Слава Збройним Силам України !!!
Слава Україні !!!
