ТОП-5 міфів у роботі нотаріусів
Міф 1: Державні нотаріуси здійснюють послуги безоплатно, оскільки їх утримує держава. Реальність: За вчинення нотаріальних дій державними нотаріусами справляється держмито, а також стягується плата за надання додаткових послуг.
До додаткових послуг правового характеру зараховують консультації з питань укладення договорів, правовий аналіз юридичного змісту документів на відповідність чинному законодавству, послуги інформаційно-технічного характеру (виготовлення копій документів, складання проєктів договорів та інші), а також послуги, що надаються державними нотаріальними архівами (підготовка довідок на запити осіб, щодо яких вчинено нотаріальні дії, консультування з питань упорядкування нотаріальних документів і передачі їх на зберігання до архіву та ін.).
Міф 2: Мінімальні та граничні тарифи на послуги у приватних нотаріусів встановлює держава, тому має регулювати ціни.
Реальність: Сума плати за вчинення нотаріальної дії встановлюється безпосередньо приватним нотаріусом.
Сума коштів, яку необхідно сплатити за відповідну нотаріальну дію приватного нотаріуса, визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою. За вчинення інших дій, покладених на приватних нотаріусів відповідно до закону, справляється плата, розмір якої визначається законодавством у відповідній сфері. Оплата додаткових послуг правового характеру, що надаються приватними нотаріусами і не належать до вчинюваної нотаріальної дії, проводиться за домовленістю сторін і може включати витрати на технічне забезпечення діяльності робочого місця нотаріуса та його обслуговування, правовий аналіз документів, поданих для вчинення нотаріальної дії, плату за користування Єдиними та Державними реєстрами, підготовку проєкту та виготовлення свідоцтва, виготовлення копій документів, що долучаються до примірника свідоцтва та інші витрати, пов’язані із здійсненням професійної діяльності.
Міф 3: Нотаріус повинен перевіряти справжність усіх документів, які йому надають.
Реальність: Нотаріус надає правову оцінку документам, однак не несе відповідальності за їх вірогідність – особа є відповідальною за подання недійсних або підроблених документів.
Слід зауважити, що нотаріус самостійно надає правову оцінку поданим для вчинення нотаріальної дії документам, приймає рішення щодо вчинення нотаріальної дії чи відмови у її вчиненні, однак у випадку отримання неправдивої інформації, недійсних або підроблених документів не несе відповідальності за вчинені нотаріальні дії.
Міф 4: У випадку смерті одного з подружжя все майно автоматично переходить до іншого, якщо померлий не написав заповіту.
Реальність: Спадкоємці за законом закликаються до спадкування у порядку черговості, яка залежить від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем.
Спадкування в Україні може бути за заповітом або за законом. Заповітом є особисте розпорядження людини на випадок своєї смерті. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття та у випадку заміни черговості спадкування.
Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором зацікавлених спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Всього існує 5 черг спадкоємців.
Окрім подружжя, до першої черги спадкування за законом також належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за його життя та народжені після його смерті, та батьки.
У другу чергу право на спадкування мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід.
До третьої черги належать рідні дядько та тітка спадкодавця, до четвертої – особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Претендентами на спадщину п'ятої черги є інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення, а також його утриманці, які не були членами сім’ї спадкодавця.
Міф 5: При виїзді дитини за кордон необхідно оформити на неї довіреність у нотаріуса.
Реальність: Необхідно нотаріально засвідчити справжність підпису батьків на заяві-згоді на виїзд дитини за кордон.
Дозвіл на виїзд дитини за кордон часто називають довіреністю на дитину. З юридичної точки зору оформляється не довіреність, а заява, в якій один або обидва батьки надають згоду на виїзд дитини за кордон.
Згідно з законодавством України громадянин, який досяг 16 років, може виїжджати за межі країни самостійно. Діти до 16 років мають право на виїзд у супроводі батьків або інших осіб, які одержали на це дозвіл від батьків. Для кожного випадку потрібно оформити заяву-згоду на виїзд дитини за кордон.
Існують випадки, за яких дозвіл не вимагають:
- один з батьків є іноземним громадянином;
- існує заборгованість по виплаті аліментів понад 4 місяці;
- у разі виїзду за кордон на ПМП водночас у батька повинна бути відмітка в паспорті для подорожі за кордон про постановку на консульський облік.
Дитина також може виїжджати за кордон з тим із батьків, з яким проживає. Строк поїздки не повинен перевищувати 1 місяць. Один із батьків повинен мати рішення суду або органу опіки про проживання неповнолітнього з одним із батьків. У цьому разі перед поїздкою мати або батько повідомляє іншого з батьків про майбутню подорож з дитиною.
Якщо один з батьків не надає дозвіл на виїзд із дитиною іншому або невідоме місцеперебування одного з батьків, то такі питання вирішуються в судовому порядку. Якщо рішення ухвалене судом, то цю постанову необхідно мати під час перетинання кордону.
